Отримувачі пенсії в разі втрати годувальника як суб’єкти пенсійних правовідносин
Звернення до ст. 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [138] дозволяє усвідомити, які особи мають право на даний вид соціальних виплат. На вказаний перелік непрацездатних членів сім’ї дається посилання у ст. 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» [159], ст. 24 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» [131], ст. 21 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» [128], ст. 37 Закону України «Про державну службу» [147], ст. 6 Закону України «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною» [128]. Це свідчить про важливість його подальшого докладного вивчення.
Наведений прийом законодавчої техніки слід визнати правильним, однак він використовується не в усіх нормативних актах. Так, у ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» визначається право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника членів сімей прокурора або слідчого (батьків, дружини, дітей, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення ними 18 років, а тим, які навчаються, – до закінчення навчальних закладів, але не довше, ніж до досягнення ними 23-річного віку), які були на його утриманні на момент смерті [132]. Порівнюючи зазначені переліки суб’єктів, викладені у Законі України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» і Законі України «Про прокуратуру», слід відзначити, що, по-перше, у Законі України «Про прокуратуру» відсутня вимога щодо непрацездатності членів сім’ї годувальника. По-друге, діти померлого прокурора або слідчого мають право на пенсію незалежно від форми навчання. Натомість у Законі № 1058-IV мова йде тільки про студентів денної форми навчання.
У абз. 8 ч. 12 ст. 20 Закону України «Про статус народного депутата України» взагалі вказано право на пенсію в разі втрати годувальника в досить загальному формулюванні. Вона може бути призначена непрацездатним членам сім’ї, які були на утриманні годувальника (дітям пенсія призначається незалежно від перебування на утриманні) [147]. За аналогією закону для визнання тієї чи іншої особи непрацездатним членом сім’ї, на мою думку, слід використовувати ст. 36 Закону № 1058-IV [138]. Для подолання можливих проблем під час правозастосування доцільним видається внесення змін у Закон України «Про статус народного депутата України» із прямою вказівкою необхідності застосування ст. 36 Закону № 1058-IV, як це було зроблено в перерахованих вище нормативно-правових актах.
Як зазначає Р.П. Мананкова, «у рамках одного й того ж інституту пенсіонування в разі втрати годувальника склад сім’ї визначається по-різному. Характерно, що законодавець, як правило, йде шляхом прямого перерахування членів сім’ї стосовно кожного конкретного випадку наділення відповідним правом» [86, с. 106].
Ця точка зору є досі актуальною. У ст. 30 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» [154] теж подається перелік непрацездатних членів сім’ї померлого годувальника, який суттєво відрізняється від зазначених суб’єктів у Законі № 1058-IV. Відмінності полягають у тому, що в Законі України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» передбачена більша кількість осіб, які можуть отримувати пенсію в разі втрати годувальника. Цими суб’єктами є: 1) брати, сестри та онуки, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років і в них немає працездатних батьків; 2) один з батьків, дід, бабуся брат або сестра, які можуть займатися доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8-річного віку і при наявності чоловіка (дружини); 3) дід і бабуся при відсутності осіб, які за законом зобов’язані їх утримувати; 4) вітчим і мачуха, якщо виховували або утримували померлого пасинка чи падчерку не менш як 5 років. Також дозволяється здійснювати догляд не тільки за дітьми, а й за братами, сестрами чи онуками померлого годувальника, які не досягли 8-річного віку. Крім того, для вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів і стажистів не встановлюється обов’язкова вимога навчатися на денній формі навчання.
Здається, що така досить істотна різниця між цими переліками пояснюється часом прийняття законів. У Законі України «Про пенсійне забезпечення» [153], який фактично регулював ті ж самі відносини, що і Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [138], непрацездатні члени сім’ї визначені аналогічно, як і в Законі України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» [154].
Закон України «Про пенсійне забезпечення» був ухвалений 5 листопада 1991 року, Закон України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» (теперішня назва – Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб») – 9 квітня 1992 року, Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» – 9 липня 2003 року. Звісно, що більш ніж за 10 років, пенсійна система зазнала змін. Незважаючи на деякі коригування, принципово підхід, викладений у Законі України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», не змінився. Цей нормативно-правовий акт передбачає ширший перелік непрацездатних членів сім’ї померлого годувальника, що мають право на пенсію. Обґрунтованість його подальшого існування в такому вигляді буде досліджена нижче.
Визнання суб’єктами пенсійних правовідносин братів, сестер, онуків, дідів та бабусь відстоює Т.В. Кравчук [72, с. 117]. Як на мене, не можна погодитися з цією пропозицією. Звісно, можна посилатися на існуючий обов’язок братів, сестер, онуків, баби і діда, передбачений ст. ст. 265-267 Сімейного кодексу України [179], при можливості надавати матеріальну допомогу членам сім’ї, котрі не мають інших осіб, які повинні її надавати. Однак, якщо бути послідовним у своїх поглядах, тоді треба поширювати право на отримання пенсії в разі втрати годувальника на прабабів і прадідів, зазначених у ст. 266 Сімейного кодексу України. Крім того, у ст. 271 Сімейного кодексу України передбачається обов’язок особи утримувати родичів або інших осіб, з ким вона проживала однією сім’єю до досягнення повноліття [179]. Фактично ці пропозиції позбавляють необхідності законодавця формулювати перелік непрацездатних членів сім’ї, тому що пенсія в разі втрати годувальника виплачувалася б дуже широкому колу членів сім’ї.
Варто погодитися, що «визнання права на пенсію для брата, сестри, онуків, дідів та прабабів є неправильним. У таких випадках, взагалі не існує проблеми, оскільки, якщо особа (брат, сестра) втратила годувальника, вона має право на отримання пенсії у зв’язку з втратою годувальника (пенсію одного з батьків), а не пенсію брата чи сестри. Це ж стосується діда, баби та їх онуків, цих двох «квазісуб’єктів» мають утримувати їх діти і батьки відповідно» [214, с. 146–147].
Іншою групою осіб, які також наразі згідно із Законом № 1058-IV не мають право на отримання пенсії, є вітчим і мачуха. На мою думку, вони необґрунтовано позбавлені права на пенсію в разі втрати годувальника. Водночас на ці соціальні виплати на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» можуть претендувати особи, які утримували або виховували падчерку чи пасинка не менш як 5 років. Не можна поділяти точку зору, що «факт належного виховання та утримання не потрібно підтверджувати, бо це все рівно, що підтверджувати батькам годувальника те, що його належним чином виховували та утримували» [214, с. 144–145]. Якщо мачусі та вітчиму надається право на пенсію нарівні з матір’ю та батьком, то вони, так само як і батьки, повинні були здійснювати певні обов’язки.
Як відомо, у ст. ст. 150, 180 Сімейного кодексу України покладається на батьків обов’язок виховувати та утримувати дитину [179]. Натомість мачуха, вітчим згідно зі ст. 260 Сімейного кодексу України мають право, але не зобов’язані виховувати пасинка, падчерку. І з наданням утримання теж ситуація доволі специфічна. Так, у ст. 268 Сімейного кодексу України передбачений обов’язок мачухи, вітчима утримувати пасинка, падчерку, які з ними проживають, якщо в них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або з поважних причин ці особи не можуть надавати їм належного утримання. Крім того, суд взагалі може звільнити вітчима, мачуху від обов’язку по утриманню падчерки, пасинка або обмежити його певним строком, зокрема в разі нетривалого проживання з їхнім матір’ю, батьком, негідної поведінки у шлюбних відносинах матері, батька дитини [179].
Ураховуючи це, виховання та надання утримання батьками має безумовний характер, чого немає у відносинах між мачухою, вітчимом і падчеркою, пасинком. Тобто мачуха, вітчим можуть не завжди виховувати і (або) утримувати падчерку, пасинка. Відповідно вбачається, що вони, на відміну від батьків, повинні доводити ці факти.
Таким чином, пропонується доповнити ст. 36 Закону № 1058-IV наступним положенням: «вітчим і мачуха мають право на пенсію нарівні з батьками за умови, якщо виховували і (або) утримували померлого пасинка чи падчерку не менш як п’ять років».
Т.В. Кравчук пропонує, щоб ці п’ять років були виключно підряд, зважаючи на те, що це забезпечить відповідну системність виховання або матеріального утримання [72, с. 125]. Інших аргументів на користь безперервності строку дослідниця не наводить. Не погоджуючись із даною пропозицією, слід викласти власну точку зору.
Так, у ч. 1 ст. 41 Закону України «Про пенсійне забезпечення» [153], на яку посилається й Т.В. Кравчук, указано лише «не менше п’яти років». Слово «підряд» теж відсутнє у ч. 1 ст. 270 Сімейного кодексу України, в якій йде мова про обов’язок утримувати непрацездатних вітчима, мачуху, якщо останні надавали матеріальну допомогу падчерці, пасинкові не менш як п’ять років. Слід враховувати, що процес виховання та надання утримання з об’єктивних причин може перериватися. Таким чином, сформульовані Т.В. Кравчук більш жорсткі вимоги стосовно строків для цієї категорії громадян не є доречними, тому що відбуватиметься необґрунтоване звуження кола отримувачів пенсії в разі втрати годувальника.
Вся работа доступна по Ссылке
